Maxima Library

Сопливый поток бредового сознания. В топку.

Хня. Скучная, пресная, картонная хня!

Пришла уже некая пора,
Когда время остановилось для меня
Уходят за горизонт не одна мысля -
В любой день, в любое время года.

Стихи читаю,
А сам - телом отдыхаю,
Только работа ума и сердца в груди
Каков прекрасен мир и люди.

Тонко понят мир наш таков
Ты смогла, магия слов.
Когда все ушло,
Бессмертие пришло.

И читая, снова ты пронизать -
Снова смогла меня понять.
Письма из неоткуда и в некуда
Нашли своего читателя.

Ну що ж, про вдячність забувають люди
Ось такі люди ще живуть на світі. І їм якось байдужа доля своїх батьків. Тих хто дав їм життя і виховав нас. Зробив такими дорослими і самостійними. Що ж, нехай буде так. Та як же вони будуть себе почувати, коли їх же самих настигне така сама доля?

Ось рядки відомої народної пісні підтверджують це.

Ну що ж, про вдячність забувають люди,
Душа сліпа у щасті, а проте
Вони прозріють, але пізно буде:
Черешня всохне, мати оцвіте.


Звичайно, бувають різні батьки і діти. Різні відношення і стосунки між рідними. Та усе одно, не варто так робити. Навіть і через обставини чи через прохання самих немічних батьків. Вони же через любов до дітей бажають піти звідси. Щоб не заважати, щоб врятувати них. Це не просто примхи стареньких. Вони самі усвідомлюють що кажуть і самі беруть гріх за це на свою душу.
Це уже не пояснити, причин багато. Хоча і смерть неминуча, та варто зустріти і сприймати її із гідністю. І не намагатися прискорити її прихід. Людина має право на життя і на дбайливе ставлення до себе. Адже не відомо як Доля обійдеться із вами самими. Можливо краще, можливо ще гірше. Головне не допустити помилок. Врешті решт - залишити собі щось на спомин. Хоча би якусь нещасну курочку, яка і була єдиною втіхою старенької матері. Мабуть, дійсно, душа старенької споглядала би на все, і тішилася би що не заважає їм жити.
І тоді, хоча би не буде вас мучити совість. А це саме найважче і найважливіше у житті. Адже ви порушили Божу заповідь - "Шануй батька і матір твою".

Читав давно, знову перечитую.
Отже, як зрозуміло із назви, останній буде живий і винен у усіх злочинах. Хороший детектив із хорошою логікою і сюжетом. Також і головні герої непогано себе ведуть і такому випадку.
Хоча можна було би спочатку друзям домовитися, якось захистити себе для такої спроби ділення грошей. Адже зразу ясно до чого може дійти. І не важливо чи ви друзі чи ви багаті. Вороги і бідняки не перевелися, та і за плином часу може статися що завгодно. Слід бути обережним.
Як на сьогодні, багато хто укладає контракти, на будь який випадок і з будь якими наслідками. Відомо, якщо є закон, правила, домовленість, тощо. Завжди є можливість її обійти. Ось це і розповідається у романі.
Історія стара і нова. Нічого складного чи неймовірного.

Довольно интересное изложения истории. Интересный сюжет и развязка. Начинается хорошо, идет плавно, потом превращается в ужас, который будет прекращен.
Но ведь есть и другие легенды, которые опровергают сказки Перро и братьев Гримм. Так почему бы не поверить и этой? Может и в этой местности так и было?
Как-никак следует помнить о том что все наказуемо. И следует быть честным везде и с кем бы это не было. Но уж такие люди и такие обстоятельства. Такова жизнь.
Такова и история.

Так, звісно же так. Одні книги пишуться для того щоб інших поучати, другі для розваги, треті, четверті і далі - для інших намірів.
Одна і та книги може бути об'єктом нерозуміння або і суперечок. Адже смаки в людей різні. Не кажучи про грамотність читача.
Хоча інколи книга може і прочитана, але уже і з іншим розумінням прочитаного. Просто так, для того щоб час швидше йшов. Багато такого було і буде. І не потрібно докучати людям своїми коментарями і обзивати людей. Ці люди не такі як вимагає книга. У різних прошарках суспільства різні книги.
Головне, що сама суть не змінилася. Антін брав книгу для розваги, і він із друзями розважалися як уміли. Саме так і повинно бути. Нещасному і бідному люду не до грамоти. Але усе таки вони читають...

Ця розповідь відмінно навчає як можна читати і мати свою думку і смаки. А варто би було декому стримувати себе писати гнівні чи хвалебні відгуки чи коментарі. Інколи натрапляєш на деякі відгуки - хороша чітка рецензія - а потім тебе гадять. Бо ти уже не тої думки як інші. Добре що на Лайвлібі такого не спостерігається. Подивитися би на Флібусту...
Ось така собі "Мужицкая арихметика" . Дійсно, не те і не тим і не тоді рахуємо.

Памяти саламандры
48701.jpeg

Вот слово — знак, но в нем начало,
мгновенный смысл, игра с огнем.
Мир замер, небо замолчало,
все сжалось и вместилось в нем.
Вот слово — искра, блеск, паренье,
путь млечный, сполохи огня.
И тьма. Как в первый день творенья
в той пустоте, где мир и я.


Слово непременно потянет за собой слова другие, а фраза — фразу.
Это хочет мир сказаться раз и навсегда, остаться здесь.


Больше нечего сказать. Она сама все сказала. Вечная память. Помним и любим.

Ось це дійсно ЧУДО! Нікому незнаний хлопець зміг змінити усе село.
Змінити поведінку, смаки, настрій, особистості як дітей так і старших людей. Наче і не приставав до усіх своїми переконаннями. Як тепер це модно і актуально у деяких представників сект і вірувань. Ні, хлопчина просто відповідав на питання! Саме його запитували, саме через його появу і поведінку, мову і мислення почалася переміна.
Ось так і можна поступово змінити світ на краще. Саме так, не навіювати комусь свою думку і справи. Зробити так, щоб до тебе усі потягнулися. Зацікавити невідомим, водночас і відомими канонами в житті. Усі знають як і можуть змінитися, та потрібен лише невеличкий чудний поштовх.
Ось і нехай ця книга буде для вас тим несподіваним і приємним поштовхом.

Інколи люди здатні на багато чого заради дітей. Зможуть перебороти хворобу і не тільки. Навіть і смерть безсила проти таких людей. Вони здатні зупинити усе. Уповільнити хід часу. Наче не від світу цього. Зациклитися на одному і не відпускати не зважаючи ні на що!
Вони назавжди живуть в нашому серці. Вони немов би переселилися в наші тіла. І саме через нас споглядають на життя. На своїх внуків. Тому і здається що час уповільнився. Насправді усе уже минулося. Дійсно, вони дуже мало часу із нами. Проте їхня любов набагато довше живе у душі. І не вони покидають нас, а ми їх. Ми залишаємо своє тіло, а душею знову живемо далі.

Той у кого не було дитинства, намагається утілити свої нездійснені мрії і бажання на інших. Своїх дітях чи онуках.
Життя одних в нестерпних умовах переходить у манію. Жагу до безтурботності і легкості. Насолоджуючись украденим, здобутим обманом спокоєм жінка настільки захоплюється свободою. Що забуває про своє здоров'я? Здобуває магічну силу оживляти нерухоме? Руйнувати новостворену сім'ю і потім жаліти про це? Звинувачувати уже дорослого хлопця у його дитячій неуважності і байдужості?
Хто у цьому винен? Винен у тому що одне покоління не зможе зрозуміти інше. Те покоління яке йому нікуди не годиться. А саме із різною долею, почуттями, поглядами і врешті решт національністю. Кожному із нас хочеться бути такими як усі. Ми ще не розуміємо того, що кожен із нас унікальний. Так і в кожній сім'ї свої дива.
Не варто одразу усе вивалювати на голову дитині. Та і не варто і замовчувати щось. Усе в свій час. Діти дуже чітко відчувають це.
Не отримуючи відомостей, вони поринають у власний світ. Поринають у паперовий звіринець. Граючись, немовби оживляють їх у своїх потаємних мріях. Отримуючи ласку і турботу. Настільки звикають, що уже і в дорослому житті можуть знову захопитися. На тих же самих іграшках. Тих яких отримали уперше. Вони їм найдорожчі, наймиліші. Вони це і єдині і неповторні.
А батьки? Нехай і продовжують гратися собі у побрехеньки. Та змагаючись у поліглотичних розмовах. Дивуючи сусідів своїми сімейними відношеннями і стосунками. Наздоганяючи втрачений час. Недоказані слова і незроблені вчинки. Лише перед фактом смерті згадавши свій обов'язок і тоді починати свою сповідь-виправлення.
Буває і таке. Жалісливе зіпсоване різними долями життя. Намагаючись наверстать і виправити неминуче і незмінне. Якщо немає взаєморозуміння, довіри і любові. Немає і суті життя. Усі ми різні, але тримаємося завдяки чомусь спільному. Якщо же цей з'єднувальний ланцюжок розривається... Залишається тільки поринути у власний світ. Паперовій світ, де можна щось зробити із паперу. Можна написати там і про своє життя. Папір стерпить. Але не наші почуття. Ті які ми втратили, про які і не знали завчасно...

Той у кого не було дитинства, намагається утілити свої нездійснені мрії і бажання на інших. Своїх дітях чи онуках.
Життя одних в нестерпних умовах переходить у манію. Жагу до безтурботності і легкості. Насолоджуючись украденим, здобутим обманом спокоєм жінка настільки захоплюється свободою. Що забуває про своє здоров'я? Здобуває магічну силу оживляти нерухоме? Руйнувати новостворену сім'ю і потім жаліти про це? Звинувачувати уже дорослого хлопця у його дитячій неуважності і байдужості?
Хто у цьому винен? Винен у тому що одне покоління не зможе зрозуміти інше. Те покоління яке йому нікуди не годиться. А саме із різною долею, почуттями, поглядами і врешті решт національністю. Кожному із нас хочеться бути такими як усі. Ми ще не розуміємо того, що кожен із нас унікальний. Так і в кожній сім'ї свої дива.
Не варто одразу усе вивалювати на голову дитині. Та і не варто і замовчувати щось. Усе в свій час. Діти дуже чітко відчувають це.
Не отримуючи відомостей, вони поринають у власний світ. Поринають у паперовий звіринець. Граючись, немовби оживляють їх у своїх потаємних мріях. Отримуючи ласку і турботу. Настільки звикають, що уже і в дорослому житті можуть знову захопитися. На тих же самих іграшках. Тих яких отримали уперше. Вони їм найдорожчі, наймиліші. Вони це і єдині і неповторні.
А батьки? Нехай і продовжують гратися собі у побрехеньки. Та змагаючись у поліглотичних розмовах. Дивуючи сусідів своїми сімейними відношеннями і стосунками. Наздоганяючи втрачений час. Недоказані слова і незроблені вчинки. Лише перед фактом смерті згадавши свій обов'язок і тоді починати свою сповідь-виправлення.
Буває і таке. Жалісливе зіпсоване різними долями життя. Намагаючись наверстать і виправити неминуче і незмінне. Якщо немає взаєморозуміння, довіри і любові. Немає і суті життя. Усі ми різні, але тримаємося завдяки чомусь спільному. Якщо же цей з'єднувальний ланцюжок розривається... Залишається тільки поринути у власний світ. Паперовій світ, де можна щось зробити із паперу. Можна написати там і про своє життя. Папір стерпить. Але не наші почуття. Ті які ми втратили, про які і не знали завчасно...

Кому передать естафету?
Что же такое? Чем мы живем? Куда держим путь?
Снова разработка Виктора Франкенштейна? Или это как в "Тысячелетнем человеке", но наоборот, человек оказывается роботом. Будто живем в матрице, кто то вище управляет нами, как и мы другими.
Зачем нам понимать или раскрывать глубокие тайны. Если они недосягаемы или опасные? А вдруг машины, восстанут против нас самих? Много вопросов и много неуверенности. Но если будем продолжать и далее в этом духе, этот день придет.
Восстанет все против всего. Ибо главное существо - ЧЕЛОВЕК. И нет никого разумнее и сложнее чем его СОЗДАТЕЛЬ. То что станет сильнее своего Учителя оно и погубит нас? Потому что оно такое как и мы, потому что может само управлять собой и другими.
Хорошо чтобы оно было предсказуемым и управляемым. И чтобы мы могли бы вовремя остановится, уничтожить свое творении. Так и с людьми, история помнит случаи когда человечество, превзошедшее самого себя - уничтожалось Создателем.

Хорошая, поучительная история. Где во имя любви, потерянной любви, создается новое. Предостережение о последствиях, которые, хотя и не произошли, но вполне ожидаемы и предсказуемые. Нужно только вовремя остановится.

Кому передать естафету?
Что же такое? Чем мы живем? Куда держим путь?
Снова разработка Виктора Франкенштейна? Или это как в "Тысячелетнем человеке", но наоборот, человек оказывается роботом. Будто живем в матрице, кто то вище управляет нами, как и мы другими.
Зачем нам понимать или раскрывать глубокие тайны. Если они недосягаемы или опасные? А вдруг машины, восстанут против нас самих? Много вопросов и много неуверенности. Но если будем продолжать и далее в этом духе, этот день придет.
Восстанет все против всего. Ибо главное существо - ЧЕЛОВЕК. И нет никого разумнее и сложнее чем его СОЗДАТЕЛЬ. То что станет сильнее своего Учителя оно и погубит нас? Потому что оно такое как и мы, потому что может само управлять собой и другими.
Хорошо чтобы оно было предсказуемым и управляемым. И чтобы мы могли бы вовремя остановится, уничтожить свое творении. Так и с людьми, история помнит случаи когда человечество, превзошедшее самого себя - уничтожалось Создателем.

Хорошая, поучительная история. Где во имя любви, потерянной любви, создается новое. Предостережение о последствиях, которые, хотя и не произошли, но вполне ожидаемы и предсказуемые. Нужно только вовремя остановится.

Многие мечтают работать в цирке. Некоторые и о сложной работе дрессировщика. Учат птиц, собачек, котиков, рыбок и многое другое. Никто не знает как поведет себя животное. Но если от маленьких зверей, типа птичек, котиков можно менее пострадать. Тогда от слонов, дельфинов, тигров, леопардов и львов травма гораздо глубже и больнее. Бывает и даже смерть. Но это, так сказать - рабочая травма. К этому как то относятся более спокойно. Привыкают постепенно. Берегутся, но все может быть.
Но как же тогда жить, если кто то намеренно и злоупотребляет животными для своих вражеских целей? Пусть и немного оправданно. Но все таки не стоит. И об этом главная героиня знает. Они страдает до конца жизни. Ибо такая судьба ее. Что было в молодости не вернешь. Только горечь и воспоминания помогают ее удержатся от самоубийства. Даже если и правда станет известной всем.

Чого варті спогади
Кожна людина має свої мрії і спогади. Кожна людина, набираючи чогось достаточно, починає забувати дещо. Для того щоб звільнити місце у пам'яті для інших мрій і спогадів. Все має кінець.
Якщо ж спогади складати у скриню, щоб пізніше переглянути, потрібно зауважити одне. Все хороше надовго запам'ятається. Погане - забувається. Та чи варто ятрити душу і тіло такими спогадами? Хоча, інколи і варто. Для того, щоб не повторити у майбутньому таких помилок. Або ж згадати щось для душі. Наприклад про померлих. Яка б не була у них доля, все таки вони варті, щоб них пам'ятали. Дивлячись на життя ми можемо співчувати, переживати, допомагати. Поки ще можемо, поки ще спогади реальні. Поки ще ми не закинули їх у скриню, де колись вони переповняться і зникнуть назавжди.
Отож, будьте обережні із спогадами, вибирайте приємні, найдорожчі і найкорисніші спогади. Це наше життя і наші спогади. Ми того варті, щоб бути щасливими і впевненими у тому, що прожили життя недаремно. А чи не так же?

Средненько, но читается без напряга. Правда, вторая книга всё впечатление портит.

От сюжета (особенно, от главперса и игрового процесса) блевать тянет. Хотя, о чем я? Нет никакого сюжета, есть только километры статов, их подробное описание и отстойный процесс их получения-смакования.
Автору рекомендую в срочном порядке «обратиться к лекарю высшего уровня», желательно, к психологу.

Куча плюшек… нет, не так. КУЧА плюшек (и даже эпики с легендарками) на нулевом уровне в яслях. И это при отсутствии сюжета и наличии портянок статов. Но и это еще не всё. Админы и модеры напрямую вмешиваются в игровой процесс, лоббируя одних и сливая других. Блеск! Конечно, читать о таком жуть как интересно!
В топку.

Единственно не понравилось (вызвало неприязнь) в этой книге это то, что автор на кой-то ляд "обгадил" Кутузова Михила Илларионовича "измаильского" героя (см. гл. 4).
Неужели без этого нельзя было обойтись? Все-таки это как-то...