Maxima Library

Так, звісно же так. Одні книги пишуться для того щоб інших поучати, другі для розваги, треті, четверті і далі - для інших намірів.
Одна і та книги може бути об'єктом нерозуміння або і суперечок. Адже смаки в людей різні. Не кажучи про грамотність читача.
Хоча інколи книга може і прочитана, але уже і з іншим розумінням прочитаного. Просто так, для того щоб час швидше йшов. Багато такого було і буде. І не потрібно докучати людям своїми коментарями і обзивати людей. Ці люди не такі як вимагає книга. У різних прошарках суспільства різні книги.
Головне, що сама суть не змінилася. Антін брав книгу для розваги, і він із друзями розважалися як уміли. Саме так і повинно бути. Нещасному і бідному люду не до грамоти. Але усе таки вони читають...

Ця розповідь відмінно навчає як можна читати і мати свою думку і смаки. А варто би було декому стримувати себе писати гнівні чи хвалебні відгуки чи коментарі. Інколи натрапляєш на деякі відгуки - хороша чітка рецензія - а потім тебе гадять. Бо ти уже не тої думки як інші. Добре що на Лайвлібі такого не спостерігається. Подивитися би на Флібусту...
Ось така собі "Мужицкая арихметика" . Дійсно, не те і не тим і не тоді рахуємо.

Памяти саламандры
48701.jpeg

Вот слово — знак, но в нем начало,
мгновенный смысл, игра с огнем.
Мир замер, небо замолчало,
все сжалось и вместилось в нем.
Вот слово — искра, блеск, паренье,
путь млечный, сполохи огня.
И тьма. Как в первый день творенья
в той пустоте, где мир и я.


Слово непременно потянет за собой слова другие, а фраза — фразу.
Это хочет мир сказаться раз и навсегда, остаться здесь.


Больше нечего сказать. Она сама все сказала. Вечная память. Помним и любим.

Ось це дійсно ЧУДО! Нікому незнаний хлопець зміг змінити усе село.
Змінити поведінку, смаки, настрій, особистості як дітей так і старших людей. Наче і не приставав до усіх своїми переконаннями. Як тепер це модно і актуально у деяких представників сект і вірувань. Ні, хлопчина просто відповідав на питання! Саме його запитували, саме через його появу і поведінку, мову і мислення почалася переміна.
Ось так і можна поступово змінити світ на краще. Саме так, не навіювати комусь свою думку і справи. Зробити так, щоб до тебе усі потягнулися. Зацікавити невідомим, водночас і відомими канонами в житті. Усі знають як і можуть змінитися, та потрібен лише невеличкий чудний поштовх.
Ось і нехай ця книга буде для вас тим несподіваним і приємним поштовхом.

Інколи люди здатні на багато чого заради дітей. Зможуть перебороти хворобу і не тільки. Навіть і смерть безсила проти таких людей. Вони здатні зупинити усе. Уповільнити хід часу. Наче не від світу цього. Зациклитися на одному і не відпускати не зважаючи ні на що!
Вони назавжди живуть в нашому серці. Вони немов би переселилися в наші тіла. І саме через нас споглядають на життя. На своїх внуків. Тому і здається що час уповільнився. Насправді усе уже минулося. Дійсно, вони дуже мало часу із нами. Проте їхня любов набагато довше живе у душі. І не вони покидають нас, а ми їх. Ми залишаємо своє тіло, а душею знову живемо далі.

Той у кого не було дитинства, намагається утілити свої нездійснені мрії і бажання на інших. Своїх дітях чи онуках.
Життя одних в нестерпних умовах переходить у манію. Жагу до безтурботності і легкості. Насолоджуючись украденим, здобутим обманом спокоєм жінка настільки захоплюється свободою. Що забуває про своє здоров'я? Здобуває магічну силу оживляти нерухоме? Руйнувати новостворену сім'ю і потім жаліти про це? Звинувачувати уже дорослого хлопця у його дитячій неуважності і байдужості?
Хто у цьому винен? Винен у тому що одне покоління не зможе зрозуміти інше. Те покоління яке йому нікуди не годиться. А саме із різною долею, почуттями, поглядами і врешті решт національністю. Кожному із нас хочеться бути такими як усі. Ми ще не розуміємо того, що кожен із нас унікальний. Так і в кожній сім'ї свої дива.
Не варто одразу усе вивалювати на голову дитині. Та і не варто і замовчувати щось. Усе в свій час. Діти дуже чітко відчувають це.
Не отримуючи відомостей, вони поринають у власний світ. Поринають у паперовий звіринець. Граючись, немовби оживляють їх у своїх потаємних мріях. Отримуючи ласку і турботу. Настільки звикають, що уже і в дорослому житті можуть знову захопитися. На тих же самих іграшках. Тих яких отримали уперше. Вони їм найдорожчі, наймиліші. Вони це і єдині і неповторні.
А батьки? Нехай і продовжують гратися собі у побрехеньки. Та змагаючись у поліглотичних розмовах. Дивуючи сусідів своїми сімейними відношеннями і стосунками. Наздоганяючи втрачений час. Недоказані слова і незроблені вчинки. Лише перед фактом смерті згадавши свій обов'язок і тоді починати свою сповідь-виправлення.
Буває і таке. Жалісливе зіпсоване різними долями життя. Намагаючись наверстать і виправити неминуче і незмінне. Якщо немає взаєморозуміння, довіри і любові. Немає і суті життя. Усі ми різні, але тримаємося завдяки чомусь спільному. Якщо же цей з'єднувальний ланцюжок розривається... Залишається тільки поринути у власний світ. Паперовій світ, де можна щось зробити із паперу. Можна написати там і про своє життя. Папір стерпить. Але не наші почуття. Ті які ми втратили, про які і не знали завчасно...

Той у кого не було дитинства, намагається утілити свої нездійснені мрії і бажання на інших. Своїх дітях чи онуках.
Життя одних в нестерпних умовах переходить у манію. Жагу до безтурботності і легкості. Насолоджуючись украденим, здобутим обманом спокоєм жінка настільки захоплюється свободою. Що забуває про своє здоров'я? Здобуває магічну силу оживляти нерухоме? Руйнувати новостворену сім'ю і потім жаліти про це? Звинувачувати уже дорослого хлопця у його дитячій неуважності і байдужості?
Хто у цьому винен? Винен у тому що одне покоління не зможе зрозуміти інше. Те покоління яке йому нікуди не годиться. А саме із різною долею, почуттями, поглядами і врешті решт національністю. Кожному із нас хочеться бути такими як усі. Ми ще не розуміємо того, що кожен із нас унікальний. Так і в кожній сім'ї свої дива.
Не варто одразу усе вивалювати на голову дитині. Та і не варто і замовчувати щось. Усе в свій час. Діти дуже чітко відчувають це.
Не отримуючи відомостей, вони поринають у власний світ. Поринають у паперовий звіринець. Граючись, немовби оживляють їх у своїх потаємних мріях. Отримуючи ласку і турботу. Настільки звикають, що уже і в дорослому житті можуть знову захопитися. На тих же самих іграшках. Тих яких отримали уперше. Вони їм найдорожчі, наймиліші. Вони це і єдині і неповторні.
А батьки? Нехай і продовжують гратися собі у побрехеньки. Та змагаючись у поліглотичних розмовах. Дивуючи сусідів своїми сімейними відношеннями і стосунками. Наздоганяючи втрачений час. Недоказані слова і незроблені вчинки. Лише перед фактом смерті згадавши свій обов'язок і тоді починати свою сповідь-виправлення.
Буває і таке. Жалісливе зіпсоване різними долями життя. Намагаючись наверстать і виправити неминуче і незмінне. Якщо немає взаєморозуміння, довіри і любові. Немає і суті життя. Усі ми різні, але тримаємося завдяки чомусь спільному. Якщо же цей з'єднувальний ланцюжок розривається... Залишається тільки поринути у власний світ. Паперовій світ, де можна щось зробити із паперу. Можна написати там і про своє життя. Папір стерпить. Але не наші почуття. Ті які ми втратили, про які і не знали завчасно...

Кому передать естафету?
Что же такое? Чем мы живем? Куда держим путь?
Снова разработка Виктора Франкенштейна? Или это как в "Тысячелетнем человеке", но наоборот, человек оказывается роботом. Будто живем в матрице, кто то вище управляет нами, как и мы другими.
Зачем нам понимать или раскрывать глубокие тайны. Если они недосягаемы или опасные? А вдруг машины, восстанут против нас самих? Много вопросов и много неуверенности. Но если будем продолжать и далее в этом духе, этот день придет.
Восстанет все против всего. Ибо главное существо - ЧЕЛОВЕК. И нет никого разумнее и сложнее чем его СОЗДАТЕЛЬ. То что станет сильнее своего Учителя оно и погубит нас? Потому что оно такое как и мы, потому что может само управлять собой и другими.
Хорошо чтобы оно было предсказуемым и управляемым. И чтобы мы могли бы вовремя остановится, уничтожить свое творении. Так и с людьми, история помнит случаи когда человечество, превзошедшее самого себя - уничтожалось Создателем.

Хорошая, поучительная история. Где во имя любви, потерянной любви, создается новое. Предостережение о последствиях, которые, хотя и не произошли, но вполне ожидаемы и предсказуемые. Нужно только вовремя остановится.

Кому передать естафету?
Что же такое? Чем мы живем? Куда держим путь?
Снова разработка Виктора Франкенштейна? Или это как в "Тысячелетнем человеке", но наоборот, человек оказывается роботом. Будто живем в матрице, кто то вище управляет нами, как и мы другими.
Зачем нам понимать или раскрывать глубокие тайны. Если они недосягаемы или опасные? А вдруг машины, восстанут против нас самих? Много вопросов и много неуверенности. Но если будем продолжать и далее в этом духе, этот день придет.
Восстанет все против всего. Ибо главное существо - ЧЕЛОВЕК. И нет никого разумнее и сложнее чем его СОЗДАТЕЛЬ. То что станет сильнее своего Учителя оно и погубит нас? Потому что оно такое как и мы, потому что может само управлять собой и другими.
Хорошо чтобы оно было предсказуемым и управляемым. И чтобы мы могли бы вовремя остановится, уничтожить свое творении. Так и с людьми, история помнит случаи когда человечество, превзошедшее самого себя - уничтожалось Создателем.

Хорошая, поучительная история. Где во имя любви, потерянной любви, создается новое. Предостережение о последствиях, которые, хотя и не произошли, но вполне ожидаемы и предсказуемые. Нужно только вовремя остановится.

Многие мечтают работать в цирке. Некоторые и о сложной работе дрессировщика. Учат птиц, собачек, котиков, рыбок и многое другое. Никто не знает как поведет себя животное. Но если от маленьких зверей, типа птичек, котиков можно менее пострадать. Тогда от слонов, дельфинов, тигров, леопардов и львов травма гораздо глубже и больнее. Бывает и даже смерть. Но это, так сказать - рабочая травма. К этому как то относятся более спокойно. Привыкают постепенно. Берегутся, но все может быть.
Но как же тогда жить, если кто то намеренно и злоупотребляет животными для своих вражеских целей? Пусть и немного оправданно. Но все таки не стоит. И об этом главная героиня знает. Они страдает до конца жизни. Ибо такая судьба ее. Что было в молодости не вернешь. Только горечь и воспоминания помогают ее удержатся от самоубийства. Даже если и правда станет известной всем.

Чого варті спогади
Кожна людина має свої мрії і спогади. Кожна людина, набираючи чогось достаточно, починає забувати дещо. Для того щоб звільнити місце у пам'яті для інших мрій і спогадів. Все має кінець.
Якщо ж спогади складати у скриню, щоб пізніше переглянути, потрібно зауважити одне. Все хороше надовго запам'ятається. Погане - забувається. Та чи варто ятрити душу і тіло такими спогадами? Хоча, інколи і варто. Для того, щоб не повторити у майбутньому таких помилок. Або ж згадати щось для душі. Наприклад про померлих. Яка б не була у них доля, все таки вони варті, щоб них пам'ятали. Дивлячись на життя ми можемо співчувати, переживати, допомагати. Поки ще можемо, поки ще спогади реальні. Поки ще ми не закинули їх у скриню, де колись вони переповняться і зникнуть назавжди.
Отож, будьте обережні із спогадами, вибирайте приємні, найдорожчі і найкорисніші спогади. Це наше життя і наші спогади. Ми того варті, щоб бути щасливими і впевненими у тому, що прожили життя недаремно. А чи не так же?

Средненько, но читается без напряга. Правда, вторая книга всё впечатление портит.

От сюжета (особенно, от главперса и игрового процесса) блевать тянет. Хотя, о чем я? Нет никакого сюжета, есть только километры статов, их подробное описание и отстойный процесс их получения-смакования.
Автору рекомендую в срочном порядке «обратиться к лекарю высшего уровня», желательно, к психологу.

Куча плюшек… нет, не так. КУЧА плюшек (и даже эпики с легендарками) на нулевом уровне в яслях. И это при отсутствии сюжета и наличии портянок статов. Но и это еще не всё. Админы и модеры напрямую вмешиваются в игровой процесс, лоббируя одних и сливая других. Блеск! Конечно, читать о таком жуть как интересно!
В топку.

Единственно не понравилось (вызвало неприязнь) в этой книге это то, что автор на кой-то ляд "обгадил" Кутузова Михила Илларионовича "измаильского" героя (см. гл. 4).
Неужели без этого нельзя было обойтись? Все-таки это как-то...

В отличие от ВС, где отмечается некое скучное однообразие, эта серия написана интереснее. Хотя стиль автора в лучшую сторону не изменился.

Главперс - задрот. Сюжет - отстой. Написано примитивно и скучно.

Книга не читается. Застряла на обложке и не двигается с места. Нельзя ли это исправить?

Огромная просьба перевести эту книгу в формат fb2

Книга хорошая, только местами автор приводит подробности характерные для его времени как-то: телевизоры с катодно-лучевой трубкой медлено прогревающиеся после включения, а кто из молодых сейчас помнит, что существовали пишущие машинки в которые для получения сразу трех-четырех экз. вставлялись "сэдвичи" из листов тонкой бумаги и копирки? Последний экз. обычно получался бледным. И еще чисто техническая "бяка" в главе 3: совещание назначалось в кабинете Дейва Холдена, а состоялось в кабинете Брайнта.
Почему сверхумные андроиды для своего побега обязательно убивали своих хозяев? Почему в их мозгах не было соответствующего блока? (Хотя если бы он был, то не было этой книги).
У большинства людей такой блок есть, для того чтобы убить другое живое существо (даже мышь) приходится преодолевать себя. Хотя мясные котлеты и шашлыки уплетаем за милую душу. Противоречие. Об этом противоречии эта книга. На мой взгляд.

Увы, от Шерлока Холмса в этой книге только имя на обложке. Пара-тройка из представленных рассказов ничего, но не более того. Особенно "порадовал" вольный пересказ истории Серебрянного, в котором лошадь по запаху определяла, что ее конюхам на ужин принесли баранину с чесноком. Или рассказ, в котором американская феминистка, вышедшая из-под пера американской феминистки, обвела Шерлока Холмса вокруг пальца несмотря на общую бредовость истории. Сборник рассказов на очень большого любителя. Или когда уже совсем нечего читать.