Иоанн умер мучительно, но не мученически.
Не возвышенно, не как Пророк и Предтеча, а низменно, как обыденная жертва женской мстительности и бабского каприза.

Лично для меня наиболее интересным библейским персонажем является Иоанн Богослов, - апостол и пророк, автор Евангелия и Откровения (Апокалипсиса).

На русском языке книга, вроде бы, не издавалась.
Но категорически утверждать не берусь.

"Сорин очень ироничная, даже саркастическая женщина. Очень похожа на меня в молодости. От нападок внешнего мира я тоже защищался сарказмом. Есть такое правило, если посмеялся над чем-то - это перестает быть угрозой. Я давно хотел написать о Петре I. Исторически известно, что он дружил с датским королем. Меня интересовал факт встречи двух очень разных характеров. Но это оказалось очень скучно, ибо не было соединительного звена. Позже узнал, что российский царь коллекционировал карликов, как котов и собак. Имел даже отдельный дом для них", - говорит Фогтдаль.

Роман был написан в 2006-м. В следующем году крупнейшая датская газета "Юлландс-Постен" признала книгу одним из лучших произведений года в Европе.

"Когда работал над книгой, было два источника. Первый - это заметки датского посла того времени, который находился в Москве, а затем в Петербурге. Заметки записывал не он сам, а его секретарь Гасмус. Второе - заметки британского посла. В обоих источниках было много неточностей, поскольку послов заставляли много пить. Петр не доверял людям, которые не пьют. Гасмус даже записал об одном из пиров у царя, когда задушили шведского посла, пытаясь залить ему в горло водку. В России был в 1995 году, посетил Зимний дворец. Когда этот музей открыли, туда никто не приходил . Потому что там было очень мрачно, даже демонично. Это очень отпугивало людей. Но причудливые россияне нашли выход - брали с собой бутылку водки, пили прямо там. Так им легче", - говорит Питер Фогтдаль.

"Хаїм Сутін (1893-1943) – художник-експресіоніст білорусько-єврейського походження, більшу частину життя прожив у Франції.Народився в багатодітній єврейській родині і від дитячих літ мав єдину пристрасть – малювання. Після коротких періодів навчання в художніх школах Мінська і Вільнюса у двадцятилітньому віці подався до Парижа, де перші роки жив у мистецькій колонії «Вулик». Там він міцно потоваришував з Амедео Модільяні, який за короткий період їхньої дружби встиг намалювати декілька портретів Сутіна. У Парижі Сутін ‒ постійний відвідувач Лувру, куди ходить вчитися у великих майстрів Рембрандта, Курбе, Шардена. Життя у злиднях закінчується завдяки американському мільйонерові Барнзу, який взявся скуповувати десятки картин Сутіна і запровадив в американських мистецьких колах достоту моду на Сутіна. Вже в 1929 році про ХаїмаСутіна з’являється перша мистецтвознавча монографія.

Після смерті Модільяні Сутін одержимий бажанням зафіксувати на полотні смерть – звідси безліч натюрмортів зі справді мертвою натурою: оселедці, фазани, обпатрані кури, оббіловані зайці, бичачі туші. Саме одне із зображень бичачої туші продали 2015 року на аукціоні Крісті за рекордну для цього художника ціну – понад 28 мільйонів доларів. Прославився Сутін і своїми неспокійними пейзажами та портретами, насамперед дитячими.

Сутін, дитинство і юність якого минули в постійному голоді, мучився від виразки шлунка, яка і стала для нього в роки німецької окупації Франції смертельним вироком. Операція запізнилася. За деякими спогадами на цвинтарі Монпарнас над його труною стояла одна людина – Пабло Пікассо."

В списке языков Формы редактирования отдельно боснийского языка нет
Вынужден был захерачить сербо-хорватский.
Отакой.


В своё время книга попала под дождь и после просушки практически все страницы пошли волнами.
Полноценно строки выпрямить не удалось ни в одной проге (СК не использовал).
Но, тем не менее, дежавюха вполне читабельна.

"Сложности перевода

Роман «Іншалла, Мадонно, іншалла» относится к таким произведениям, которые под силу перевести с боснийской языка лишь очень и очень опытным и эрудированным толкователям. Хотя он был написан еще в 2004 году, кроме украинского перевода, пока существует только белорусский.

Такая сложность обработки текста «Іншалла …» обусловлена ​​тем, что повествованию присуща особая языковая мелодика и насыщенность большим количеством арабизмов и турцизмов."

"Дев’ятнадцять текстів: у кожного свій час – від Османської імперії і Австро-Угорщини до Соціалістичної Югославії і війн на Балканах в 1990-х; у кожного своє місце дії – від огородженого високою стіною трояндового саду до спальника під зірковим небом і чоловічого монастиря; кожен населений своїми героями – від дівчини-транcгендера до старого прапорщика і одержимої багатодітної матері. Їх можна читати як окремі оповідання, можна – як частини роману.



Певно, друге правильніше, бо ті дев’ятнадцять складають зрештою один сюжет, в котрому уже направду і не важить, де саме і коли саме розквітнуть ті чарівливі троянди. Головне, хто саме їхнє цвітіння побачить. Ні, не побачить – почує напевно. Цей погляд організовує розрізнені оповідання у цілісний роман-в-новелах. Ні, не погляд – а звук все таки. Зрештою, ті «побачити» і «почути» в цьому світі все одно не розрізнити. В цьому світі все схоже на все, тим більше коли ним не є. Звук тут мусить бути побаченим.



«Іншалла, Мадонно, іншалла» (Inšallah Madona, inšallah, 2004) Міленко Єрґовича – приватна колекція найвідоміших севдалінок, прозові парафрази (ба, перифрази) тужливих боснійських пісень. За сюжетом севдалінка – це «жорстокий» міський романс, де є любов, втрата, злочин, смерть і ніколи немає щасливого фіналу. Мелодія вишукана і навіть витончена, виконання має продемонструвати всі потенції голосу співака. А є ще й севдах – особливий емоційний та інтелектуальний стан, який спричиняє слухання севдалінок. Щось середнє між печаллю і насолодою, тугою і пристрастю, щось близьке до посторгазмічного спустошення (не буквально ясно що). От Єрґович взяв два десятки таких пісень і написав за їхніми мотивами два десятки історій, самі пісні-взірці при цьому часто не називаючи і не цитуючи (аж до самої післямови).



Багацько севдалінок знаєте так, щоби, наприклад, на слух оцінити відтворений звукопис в прозі-рецитації, і щоб побачити, де сучасний автор принципово відходить від сюжету пісні? Ясно вже, що ми читатимемо не той твір, який сприймали оригінальні читачі, і скоріше за все не той, який Єрґович написав? Те, що для оригінального читача є простими фактами з традиційної культури Боснії, буде нам часом здаватися чи не фантастичною умовністю. Так от, все це – не фантастика, не містика, а варіації традиційних баладних сюжетів, нічого фентезійного. Хіба магія тут таки присутня, бо це все ж проза Єрґовича.



Момент для прикладу. У кількох історіях «Іншалла» жінки прикривають зап’ястки і долоні, щоб в небезпечній ситуації інші не впізнали їхнього походження. Можна відчитати якось дуже поетично: сховати руки, на яких лініями на долонях зафіксована наша доля і наше призначення. А треба читати буквально: жінки-християнки на Балканах ще до десь 1970-х робили татуювання, які містили так чи інакше хрест. Це був здебільшого давній солярний символ, але прийнято вважати, що така прикраса запобігала викраданню християнки у турецький гарем. Татуйовані хрести робили її тіло «нечистим» для чужинців. Так само, як не варто читати метафорично, коли герої пропонують один одному пити з однієї склянки. Це, до речі, та склянка води, яку традиційно подають до ракії. І коли радять за таких умов звернутися за порадою до старшого в компанії – то теж ідеться про витриманий алкоголь. Ритуали і звичаї, а не поетизація буття. Такого в книжці чимало, зауважте, це цілковито реалістична і дуже точна щодо культурних кодів проза.



Боюся, що поза тим тексти таки наполегливо просять порівнюватися із «Тисяча і однією ніччю». Боюся, що цього і Єрґович сам боїться. От словосполучення «тисяча і одна» тут стрінеться, і не раз. В ідіомі «тисяча і одна гвоздика», якою прислуговуються різні розповідачі «Іншалла», вона означає намагання приховати спокусливе в чомусь невинному, ганебне в прекрасному, сморід у благоуханні. Шайтан ховається в тисячі і одній гвоздиці, коротше (це не тільки квітка, а й пряність). Структури окремо взятих оповідок діють, так здається, якраз за тим принципом, яким написаний цикл арабських казок: «китайська шкатулка», де один сюжет є рамкою для іншого, і так до плюс-мінус безкінечності.



Скажімо, в Сараєві 1928 року влаштовують вечірку, на якій вперше виконують танго, за партнеру професійному танцівнику – емігрантка-біженка Сонєчка (плюс її історія). Розпутний танок бентежить автохтонів (плюс історія адвоката Саво), але танго поступово приживається. На хвилі популярності танцю до Сараєво завітав Карлос, відомий співак танго, якого зурочили (плюс його історія). Щоб зняти вроки, Карлос звертається за допомогою до Ібрагіма (плюс історія ходжі). Разом із Карлосом ходжу візитує єврей Моріц, який колись жив у Сараєво, але тепер давно і надовго залишив батьківський дім (плюс його історія). А все місто обговорює убивство проклятої дівчини, в якому підозрюють ходжу (плюс її історія). Блукаючи кварталом, де виріс, Моріц зустрічає дівчинку Палому (плюс її історія). А взагалі-то це сюжет – про смерть Сонєчки, і як змінилися би всі ці життя, якби Карлос свого часу зауважив свою випадкову зустріч із росіянкою, чи може навіть сам би повів її до того невдало експортованого танку (мінус їхня історія). А вроки зняти, до речі, так і не вдалося.



Це оповідання «Запис», і тут є двоє реальних біографічних персонажів: співак і ходжа; та це не їхня, либонь, історія. Пісня, яку тут переспівує Єрґович, розповідає про злочин Ібрагіма; навіть не так: про покарання Ібрагіма, бо в пісні він жодного разу не названий злочинцем. Покарання є, злочину немає. Такий-от сюжет про наслідки без причин. Тому автор, адаптуючи його, все більше і більше переплутує біографії персонажів, що от-от мають вплинути один на одного, і цього все не стається і не станеться зрештою. Тільки занурюються все глибше одна в одну фабули їхніх «перпендикулярних» життів.



А між тим, якщо за таким принципом відчитати не кожен окремий твір, а всю книжку, виявиться, що ні про яку безкінечність історій не ідеться; і те, що один розділ надає додаткові пояснення до іншого, є буквально рамкою. Буквально обмеженням. Позірно ускладнюючи потрактування, тобто даючи більшу свободу читачу, Єрґович ту свободу відбирає у героїв. Те, що виглядає структурно як «Тисяча і одна ніч», є повною її змістовною протилежністю. Це не «матрьошка», а «подвійна спіраль», де кожен новий виток спростовує попередній, кожна наступна історія робить «непотрібною» попередню.



Складно це все. Книжка взагалі має нереально складну і разом із тим нереально майстерну структуру. Як же якнайпростіше поміркувати про неї? Подивимося для прикладу перший твір «Іншалла».



«Ґурбет» названо за прізвиськом героя-розповідача – це буквально перекладається як зайда, чужинець, блукач. Він народився тут, у цьому будинку, він тут живе все життя, навіть не виходячи за браму, навіть з будинку у свій пишний садок він вчащає на короткий світанковий час, коли ніхто його не може побачити, і він мало кого бачить. Ото вже блукач і чужинець. Але він таки – Чужий. Ґурбет – потвора, має жахливі фізичні вади. З народження йому дали благословенне ім’я батька, Мустафа. Він добровільно від того імені відмовився. Батько зрікся сина-чудовиська, син зрікся імені батька. Юнак вирощує троянди, його квіти славні на все Сараєво: запах розноситься далеко за межі його саду, а вітер вкриває пелюстками навіть віддалені квартали. В садку є криниця – закрите від інших джерело, яке напуває квіти. До тієї криниці має доступ, окрім потвори, тільки одна людина: дівчина-сирота, прекрасна сусідка. Ґурбет свого часу обіцяв її нині покійному батьку, що дівчина не побачить його лиця, і сам він не дивитиметься на її красу. Але чоловік не притримався обіцянки. І тепер він щоранку чекає, коли серед пишно квітучого садку зранку з’явиться жіноча постать.



Пісня, про яку Єрґовичу ідеться, розповідає про мить до того, як зустрінуться поглядом розлучені коханці. Це мить очікування. Яка в оповіданні приречена тривати вічно. Красуня тут ніколи не погляне у відповідь на потвору, її засліпили прекрасні квіти. І історія Єрґовича написана якраз про те, що стає на заваді побачити впритул красу світу: про потворність, про зречення, про зраду і про те, що у кожного з них є своє заслужене ім’я.



Отже, повторність. Явна фізична вада героїв в «Іншалла» (а таких персонажів тут чимало) вказує на те, що перед нами живі люди, а не типажі. Вони не надаються до узагальнення. От так це працює: взяти розповсюджений, навіть «загальний», фольклорний сюжет і написати за його мотивами гранично індивідуалізовану історію. Потворність тут же є виходом за межі уявлень про людину. Людина Єрґовича подвійна: і людина, і нелюдина нараз. Як міркує про це один із героїв книжки: «Люди смертні, але ж не настільки», і щоб бути щасливим такому смертному створінню весь час чогось бракує, точніше «бракує всього потроху». Потворність в «Іншалла» – привід поміркувати про різницю між вродженими і набутими вадами (а це одна з головних тут тем). Потвора і самітник з першого оповідання (де вроджене і де набуте?). В іншому творі буде дівчина, яка від народження не відчуває болю (вроджене), і їй довелося стати трасгендером, бо в родині немає синів (набута, ба накинута вада). Ще є старий, який присвятив все життя армії, на старість має стати убивцею, від нечистих сумлінь погони і військові накази не врятують (що тут вроджене?). І тощо, тощо. І навіть ще один скаже: «Не звіть мене Мустафою!», а він – убивця, між іншим.



Той пишний трояндовий сад не раз озветься в книжці, і в одній із оповідок проведе різку межу між вродженою потворністю і набутою. Один із прохідних персонажів – затятий садівник, вирощує прекрасні троянди. Під час Другої світової він був наглядачем у в’язниці, і по доброті душевній допомагав всім без винятку ув’язненим. Після війни з нього за те зробили героя, і система взяла його в оборот. Герой війни змушений стати катом. І навіть знаючи, що страчує невинних, не годен їм допомогти. А всі його біди почалися тоді – від природного імпульсу помогти стражденним. І от нині старий ростить троянди. Троянди – між іншим, це символ ідеальної краси Аллаха. Перед якою людина – потвора.



Отже, імена. Герої «Іншалла» часто міняють імена (навертаючись в іншу релігію, наприклад). Не рідше вони просто починають називатися інакше – за якимись прізвиськами, що позначають їхній поточний стан. Скажімо, родина розпадається надвоє, і звуться ці дві групи уже по різному, бо половина з дітей родини повірила в ангела, що впав на землю, а друга половина припустила, що мати, яка бачила ангела, божевільна. Рід розпався на «коліна» за зразком Ноєвого, братовбивча війна не за горами. І навіть ті з героїв «Іншалла», які носять одне ім’я від народження до смерті, послідовно його відчужують. В книжці, де рекомендується читачу чи не кожен другий персонаж, не буде репліки типу «мене звати так-то». Будуть фрази: «звіть мене», «мене звуть», «ім’я, яка мені дали при народжені», «мене знають за ім’ям». Людина пасує перед іменем. Ім’я тут – суто зовнішня обставина, яка має владу вирішувати подальшу долю людини, але ніколи цілком і повністю людині не належить.



Одну з дівчат тут звати Йилдуз, так же зветься оповідка про неї. Дівчина – сьома донька в родині, за вимогою батька вона стає єдиними сином й іде на війну. Здобуває воєнної слави і закохується у побратима, якого не раз рятувала своєю вправністю. Нічим хорошим ця історія не закінчиться. Ще й тому, що Йилдуз – першопочатково сакральна жертва, призначена офіра. На попередній війні її батько в густому чагарнику вночі убив когось (в Україні, до речі). Гадки не має, кого, і тим страшніше його покарання і глибше його каяття. Син має полагодити в цьому світі те, що встиг зіпсувати батько. Синів у грішника не родилося, а це значить: «Те, що котрийсь світ гірший, не дає людині ані втіхи, ні бажання жити у менш страшному із двох». У дівчини-юнака вишукане і дуже рідкісне ім’я, так зветься одна з зірок, яка бачила злочин її батька, ім’я це і значить «зірка». Настільки рідкісне ім’я, що в післяслові автор зізнається, що вигадав його. Цю історію розповідає хтось сторонній, якого так жодного разу і не назвуть за ім’я. Це той, кого убили в чагарнику.



Імена у Єрґовича – це вічні і відтак неповнозвучні відзвуки фрази, з якої починаються сури Корану: «В ім’я Бога, милостивого, милосердного». Поставити під сумнів ім’я – значить сумніватися в милості і милосерді. В Судний день всіх розпізнаватимуть по земних іменах, але це ще питання, чи зберігають в раю душі свої імена. Зрештою, саме за ім’ям і насамперед за ім’ям вираховують в балканських війнах противників, тут в іменах відбирається походження і релігія. Мати ім’я – значить, мати ворога і можливість бути убитим за щось, чим тебе обдарували по факту народження. То ж безпечніше звучати так: «Всі знать мене за ім’ям» і не лежати безіменним у братському поховані загиблих на полі бою. Аллах милосердний, але нікому нічим не зобов’язаний.



Отже, зречення батька і батьковбивство. В книжці чимало є історій про батьковбивство, зречення родини, добровільну втрату батьківщини. «Тато — це її рідний край, її місто, її мова й батьківщина. Все інше — ілюзія». І конче важливо: зрікаються батька не тим, що ідуть з його дому, а тим, що залишаються і позбавляються можливості прожити інше життя. І от двоє між собою говорять: «Де ти був під час війни? – В задниці». Про яку з війн в цьому діалозі ідеться, знаєте, не так уже і важливо.



В родині партизана-комуніста зростає донька і двоє синів – улюблений і небажаний. Це історія батьковбивства, син жорсткого зарубав батька, і його стратили за вироком суду. Це оповідання «Халал» – мусульманську концепцію чистоти Єрґович трактує як прощення насамперед. Там важливий момент, що нелюбий син був ревним мусульманином (це за часів Тіто, між іншим). Те, що покараний не той, хто убив, ясно чи не з першого речення. До кінця неочевидно інше: чергуються різні учасники події з прямою мовою свідків, і остання говоритиме сестра. Вона знає, хто убивця. І вона про це мовчить до фіналу. Чому? Бо її брат просто випередив її бажання, бо вона просто не встигла убити першою. Найчастіше в цьому розділі випливає слово «зректися». Зректися тут – не відняти життя, а позбавити людину змоги зробити те, на що вона здатна. Навіть якщо ідеться про убивство.



Батько в цьому світі моє бути убитим і забутим. Це убивство з ревнощів і заздрості. Це убивство із милосердя. Батьки в цьому світі мають колосальну перевагу: «Добре батькові: оминуть його прийдешні часи». Убити батька – значить, розказати до кінця історію батька. Уберегти його від прийдешніх нещасть, зробити людину завершеною, себто досконалою.



Бо «Іншалла» насправді – суцільний світ непрожитих і нещасливих тим життів.



Про що тепер, нам здаватиметься, написана історія потвори з першого розділу (скажу ще, що це найпростіша і найнаївніша історія в книжці)? Невже і тепер вона читатиметься як романтична історія потворності, «незаконно» закоханої в красу? Або тепер вона буде звучати так: різниця між потворою, яка вирощує прекрасні квіти і таїться від чужих поглядів, і красунею, яка забирає у тих квітів певну кількість потрібної для життя води і змушена бути весь час під навалою чужих поглядів… Чи насправді аж така та різниця разюча?



Ми різні, – каже один із розповідачів (і за ним повторять ще кілька), – хтось створений Аллахом, хтось Яхве, хтось поклоняється півмісяцю, хтось хресту, хтось зірці, але спільне одне: ми легко гинемо на подив богів, що нас створили, бо не цінуємо саме життя. Оте, як перетікають одна в одну історії «Іншалли», саму ту думку про розбіжність між нами спростовує. Людей Єрґовича об’єднує не тільки те, як легко вони гинуть, а й історії, які вони розповідають, поки живуть. В цьому світі, де один одному Інший, інакшості (а не відмінності) гостро бракує. Кожен тут страждає за себе, і тому кожна битва – програшна: «Ми страждали кожен за себе, а не як зараз — усі разом. У цьому, мабуть, відмінність між програними й виграними битвами» .



В книжці багато міркують про зіткнення релігій, що цілком природно для твору, місце дії якого – Сараєво. От одна історія, побудована всуціль на зіткненні протилежностей: жінки і чоловіка, людини і тварини, відлюдників і керманичів, мусульман і християн тощо. В чоловічий монастир нахабно вривається жінка-мусульманка. Вона огидна, потворна і, здається, божевільна. І у неї біда: на ній – прокляття, імам безсилий, вона пришла за християнськими молитвами. Монах-натураліст (такий собі аватар Святого Франциска) їм допоможе. Вона спричинила шкоду хижій пташці, має просити вибачення, подарувати тій нове гніздо, і тоді до жінки повернеться її краса і молодість. Але сіль оповідки в іншому: поки монах і мусульманка виконують свою місію, в келії монаха поселяється сокіл, якого насельники монастиря сприйнять як реінкарнацію зниклого брата. Пташка, явлене чудо перетворення, укріплює їхню віру. Аж поки не повернеться настоятель і добірно не пояснить, які вони всі забобонні ідіоти.



Нам всім бракує того ідіотизму, щоб сприймати розбіжність між нами як чудо. Але вистачає розуму називати когось чужим. А наймудріші у Єрґовича назвуть чужинцями самих себе. «Легко зробитися іншим, якщо ніхто тебе до цього не примушує». І тоді-от почнеться пісня. Без щасливого фіналу, щоправда."

zbruc.eu/node/81832

"Книжку неминуче зіставляєш з іншими творами «балканського феномена». Скажімо, з Мілорадом Павічем, якого автор «Іншалла» недолюблює, чи з Данилом Кішем, який йому більше до вподоби. Обидві аналогії оманливі, хоч і не збудовані на піску, як і саме існування «феномена», що його спростовує боснійський письменник Мілєнко Єрґовіч: адже в цьому понятті не передбачено ніш для Туреччини з Албанією.

Роман переповнено образами міст і місцин усіх республік колишньої Юґославії, але найбільше тут Сараєва, де пізньої ночі чути «вітер в церковних дзвонах, шелест листя і скрип старих тополь». Переважають образи балкансько-мусульманської культури, просування якої на Захід обривається битвою під Лєпанто 1571 року, що її суб’єктивізований опис (із перспектив трьох учасників битви; і Сервантеса серед них немає – лише пересічні «рядові Історії») подано в останньому, 19-му розділі роману.

Тільки чи роман це? Може, збірка різнобарвних, різноважних намистин чоток, нанизаних на одну нитку принципом умовного переспіву народних боснійських пісень-севдалінок? Узявся би за таке Павіч, ми мали би конструкцію розділів-притч, жанрову уніфікацію, знайому до солодкої оскомини візерунковість стилю і кишеньковий розмір видання. Натомість маємо розмаїття оповідних манер, де-не-де чарівну пухкість оповіді, з рецидивами «суворого реалізму», цеглину на понад п’ять сотень сторінок… і переспіви не тільки боснійських, а й далматинських пісень, які часом є лише поштовхом для польоту авторської уяви.

У певному сенсі «Іншалла» є своєрідною енциклопедією постмодерних прийомів. Оповідь ведеться за принципом «матрьошки» («Йид», «Запис»), за детективною ознакою («Халал»), різноголосно («Лепант»), устами божевільного («Алкатмер») чи небіжчика («Асаґ») тощо. Наскрізні персонажі відсутні, лише вряди-годи їх згадано в декількох розділах, історії – теж (окрім розорення Сараєва, детально описаного в одному розділі й ледь заторкнутого в іншому). Матеріяльні ляйтмотиви – фіктивні, як-от ліщинового куща, який може рости і на боснійському пустирі («Запис»), і на просторах України, яка з’являється тут двічі («Йилдуз», «Йид»), щоразу – з повагою та відчуттям пекучого трагізму, бо йдеться про розорення та війни. Наведу менш депресивну цитату: «Широка країна, яку створив Аллаг, а вирівняв Ібліс, і тепер нема там навіть де голову заховати, коли настає час, щоб тобі її зітнули». Роман, зауважу, написано 2004 року.

«Іншалла, Мадонно, іншалла» – сама назва твору відгонить постмодерним оксюмороном: прошарований іменем Діви Марії мусульманський вислів рясніє історіями житейських поразок, глобальних крахів, не кажучи про фатально нерозділене кохання, подружню зраду, батьковбивство, просто загибель, найлегше – смерть у дорозі. Тлом для декількох оповідань є громадянська війна 1990-х, та автор не зловживає описами її жахіть, бо той, хто вцілів, не убезпечений від наглої смерти згодом, у мирний час.

Водночас твір не заплямовано примітивним песимізмом, хоча підстав для такого не бракує (один із героїв новели «Мейташ» «намагається відшукати в пам’яті день, який провів без страху. Та ніде немає того дня»). Клин клином треба вибивати: найпоширенішим ідейним ляйтмотивом тексту є мовчання та безпам’ятство Історії, якій протистоїть письменник-медіятор, хранитель загублених сенсів та оповідок. «Історія, яку знищено і якої не відновити вже до кінця світу, – бо ніхто, крім Бога, не може її знати, а Він ні людям, ні собі не оповідає історій…» («Йид»). Утім, саме письменник перебирає на себе наративно-деміюргічні обов’язки, бо «невідновлену» оповідь далі майстерно викладено на декількох десятках сторінок."

krytyka.com/ua/reviews/inshalla-madonno-inshalla

Пикчи в fb2 ( maxima-library.com/component/maxlib/b/89649 ) неожиданно розовые.
Фольклорный админ чевой-то сплоховал.

Для сравнения.

"«Книга Балтиморів» Жоеля Діккера – це спроба написати «великий американський роман». Задум масштабний і непростий, надто, якщо брати до уваги, що втілював його швейцарець-франкофон. Діккер уже не вперше використовує американський антураж для декорацій свого письма. У попередній книжці «Правда про справу Гаррі Квеберта» – детективі, що став бестселером у Франції, історія теж відбувається у США. «Книга Балтиморів» частково перегукується з романом-попередником, зокрема у ній фігурує той самий головний герой – Маркус Ґольдман. Але цього разу автор пише не детектив, а сімейну сагу, яка розгортається на тлі Америки 1990-х і 2000-х і, як і годиться Great American Novel, показує культурні й суспільно-політичні особливості країни цього періоду.

Утім, «великий американський роман» у Жоеля Діккера вийшов великим лише за обсягом. Цей лонгрід на 500 із гаком сторінок рясніє топографічними назвами, назвами американських футбольних команд та інших атрибутів життя у США не гірше за грубий довідник. Є у ньому і лоск багатства з шикарними віллами, автомобілями та «елітними» пристрастями в дусі Френсіса Скотта Фіцджеральда. Є і правильні хлопчики з американсько-єврейських родин, які люблять демократію, красивих дівчат і футбол, як у Філіпа Рота. Є і сімейні шафи, вщерть забиті скелетами, як у Вільяма Фолкнера. І навіть двійко центральних персонажів у опозиції «розумний-сильний», як у Джона Стейнбека (цю паралель автор навіть не приховує, вводячи в один із епізодів конфлікт довкола театральної п’єси «Про мишей і людей»). Одне слово, у Діккера формально є все, щоб його роман був таки «великим американським». Але немає найголовнішого – глибини.

Структурно роман побудований за нелінійним принципом – Діккер змішує минуле і теперішнє, поділяючи часопростір на події до і після Драми (саме так, з великої літери і пише автор про цю загадкову драматичну подію, яка змінила життя всіх персонажів). Якою саме була Драма читач може тільки здогадуватися, і в цьому є певний детективний елемент, що значно посилює книжку. Від початку очевидно лише одне, Драма – це смерть двох братів протагоніста Маркуса Ґольдмана – розумного Гіллеля і сильного Вуді. Перший – рідний син успішного адвоката Сола Ґольдмана, другий – прийомний, який з’явився у родині як охоронець хирлявого Гіллеля – постійної жертви шкільного буллінгу. Ця пара разом із їхнім двоюрідним братом Маркусом сформувала кістяк «Ватаги Ґольдманів» – взірця щирої хлоп’ячої дружби, яку в пубертатному віці порушили гормони, чи то пак поява дівчини Александри, в яку одразу закохалися всі троє.
До речі, любовна лінія в Діккера так само невиразна, як і жіночі персонажі. Всі жінки у романі переважно «красиві» й подекуди «добрі» – от власне і весь спектр характеристик, якими наділяє автор героїнь «Книги Балтиморів». І взагалі спершу персонажі книжки статичні і ніби штамповані на одному конвеєрі – максимально раціональні, успішні, виховані, милі і спортивні. Але це омана, авторський прийом. Адже потім уважний читач розуміє, що такими вони бачаться крізь призму сприйняття оповідача Маркуса Ґольдмана. Згадуючи своїх рідних, він значно ідеалізує їх, адже коли починається розгортання Драми всі ці пречудові люди починають чинити іраціонально, керуючись далеко не найкращими емоціями. Заздрість, зрада, невпевненість у собі – ось те спіднє, що приховують розкішні шати всебічно реалізованих людей. У певну мить американська пастораль перетворюється на суцільний морок, кульмінацією якого стає Драма. І її абсурдність та нелогічність лише підкреслює прірву між вигаданими Ґольдманом образами і людьми в реальних екстремальних обставинах.

Цей поворот, завдяки якому шаблонні персонажі стають живими людьми, усуває певну штучність і «реабілітує» молодого письменника Жоеля Діккера як дуже перспективного автора. Зрештою, у нього є те, чим може похвалитися далеко не кожний сучасний літератор – цікава, зрозуміла історія, інтрига та максимальна читабельність. «Книгу Балтиморів» можна проковтнути за два-три дні. Її дуже легко й динамічно написано. А це вже немало в часи панування «кліпової» подачі інформації й повістей на 150 сторінок, замаскованих під романи. Тридцятитрирічний Діккер наважився проковтнути глибу й написати епічний роман про США, не будучи американцем. У чомусь «Книга Балтиморів» нагадує саму Америку – вона строката, волелюбна, заточена на успіх, яскрава й дещо поверхова. А ще в ній багато сімейних цінностей, грошей, футболу, дружби, драйву і молодецької відваги, – безпрограшний коктейль для сучасного книжкового ринку."

Наталія Петринська